Якщо хочеш іти - іди

Якщо хочеш любити - люби
Тільки прошу, не давай пустих надій
Не обмани мене

Ти надзвичайний
самодур

Все крапка тут.

Якщо ти мною грався,
тоді я тобі цього не прощу
Можеш і не сподіватись


Дурний запис в щоденнику. Але на жаль я доросла до того віку, що ні з ким розділити смуток. Буду ділити з майбутньою собою.
Не знаю на скільки я стала дурною, але мабуть достатньо, щоб попасти на тіж граблі вдруге.

Що саме я маю винести з цього? Як повинна діяти потім? Чому знову?

Не думаю, що проблема в тому, що я надто добра. Не думаю, що проблема в турботі, не думаю, що в бажанні.
Вони ж самі не знають в чому проблема. Вони то думають, все ж ідеально. Все круться в голові - Чому не вона? Це ж все, що я хотів від дівчини, від жінки. Чому я не щасливий? Чому не знею? Чому не тепер?

Вона теж не знала відповідей на ці запитання. На жаль і немає.



"Може з цього щось вийде...?"
Дівча, що розмовляє з собою, викликає у перехожих дивне відчеття турботи і разом з тим засудження. Та вони забувають її одразу. Вона ж їх і не побачила.
Дівча, що думає, викликає роздратування, бо вимагає від них відстоювати їхні образи. Та вони надто ліниві для цього. ЇЇ ж непохитне бажання щось змінити стрирає кордони з реальністю. Вона просто не відчуає більше емоцій інших.
"А може покинути все, просто далі жити?"
В ній бореться не добро і зло, не полум'я і вода, ні, нічого такого, в ній боряться просто вся вічність: минуле і майбутнє життя. В ній боряться всі устої і принципи, що сформувалися за життя. Боряться не на життя, боряться як востаннє.

Дивні погляди все супроводжують її. Дивно-байдужі. Час від часу вона помічає яскравий промінчик в очах. Але ні, таки здалось. Знову у роздумах.
"Як далеко я готова піти? Коли зможу зупинитися? Чому? Чи залишиться хоч один принцип зі мною? За ради чого?"

Чого я варта як людина, коли звичайний натяк на кохання руйнують всі мої стіни, всі мої будинки, всі фортеці. Коли тільки один погляд, і я забуваю хто я. І тільки одне слово, і я знову в полоні, його полоні. Чого я варта? Коли маленькі натяки на насолоду, на забуття, на втрату реальності забирають всю мене, перетворюють на когось зовсім чужого, на когось з ким я б і не заговорила.
Я пропадаю. Я падаю в бездну. Я лечу, вниз..."
Ще трохи і реальність ввірвалась би в думки дівчини. Дуже нахабно натякнувши. Просто побудувала перед нею стіни, які вона б не зруйнувала.
ЇЇ думки перервались. Вона затихла. Відкрила очі. Оглянула всіх навколо, як вперше. Стояла розгублено, не могла зібратись. Найти краплі волі, щоб зрозуміти всю комічну-трагічність ситуації. Рухатись далі. Вона просто стояла і дивилась на стіну, людей, світ. ЇЇ свій. ЇЇ людей. ЇЇ образи

"Я дійсно нічого не варта. Я собі зрадила." Дівчина здихала важко. "Не він мене, я себе".
Вона різко повернула від стіни, її очі заблистіли;
Люди. завжди живуть в своїй вигаданій рельності. Хтось в ній себе називає оптимістом, хтось песимістом, а найбільш нахабні реалістами. Люди просто придумують собі ролі, оцінюють людей. Створюють правила і системи, які потім ненавидять. Вони самі обирають собі тиранів і садистів. Самі засуджують і страчують. Самі каються. Люди спішать і разом з тим занадто повільно і невчасно все роблять. Вони живуть у створеному ними соціумі і самі ж його проклинають, замикаються і називають себе інтровертами. Люди заводять собі собак, радіють трохи - і покидають їх. Люди.
Віртуальна реальність. Віртуально розплата. Все до чого не торкається людина, до чого торкається все надихається її духом. Хаосу і несправедливості.

"Чи заслуговую я бути людиною?"
Так важко зрозуміти себе. Свою сутність, коли немає еталонів. Потрібно міряти поняттями неокреслиними. Як кохання, добрата, чуність, жорстокість.

Чи побачить дівчина себе в реальності, де все піддається сумнівам, де все забувається, де нічого не цінується. Чи знайде вона відповіді в світі, де очі не горять. Де немає пристрасті, натхнення, відчеттів. Чи почує вона ритм серця світу. Чи відкриє свою змучену не по рокам душу.

"Я одинока. Поспішаю заповнити прірву у серці. Я кидаюсь в усі сторони, несусь, поспішаю. Поспішаю. Поспішаю. Страждаю. Через що не бачу, не чую, не відчуваю. Як страшно, я вже не відчуваю давно. І тільки сльози нагадують про моє існування. "

Бути занадто хорошим - це така ж катастрофа як і дуже поганим.

хочу перенестись на місяць вперед, може і на два. Щоб я була вільна у своїх почуттях, легка.. могла поцілувати, обняти сама.. хочу. Хочу щоб ніхто уже уваги не звертав. Хочу звикнути до запаху кольору очей.. і взагалі не боятись очей. Хочу той час, щоб тепер не було.

І ні, я хочу тепер, цей страх-це і є те, за чим всі гоняться, чи не так. перші переживання. відчуття польоту.
Я не знаю чого я хочу,крім того щоб бути щасливою, танцювати і дарити щастя іншим. А інше так важко знайти і зробити. Лягаю спати.Сили мені, сили.

Я просто потребую того, щоб написати про своє літо.

Все проходить і забувається, на жль, на великий жаль, бо ці хороші спогади, настрій і приємне відчуття чуда проходить при першій же проблемі. А хочеться, щоб посмішка була завжди, відчуття щастя не покидало твого дому і взагалі було все пучком.
Тому, я потребую записати ці хороші дні, записати, щоб знову прочитати і згадати щастя.

Все почалось із завершенням практики. Хоча ні...в той день , коли ми її здавали))
Напевно потрібно розпочати із ознайомлення із викладачем. До речі потрібно його сфотографувати - кльовий чувак - коли спить зубами до стінки. Але насправді це викладач,який нам запам"ятається. Який нас завставить запам"ятати його і його предмет. Ну як - мучить нас, одним словом.
Цікавий дядька із синцями під очима, і великим місцем для пива( животом). Здавали ми практику 12 годин . із 10 години вранці, до 10 ввечері))Не думаю, що було так важко як цікаво) .

Після цього одразу якісь події,які я не пам"ятаю... тоді мені сказали про мою чарівну степендію. Сказали мені - одінся крочисто. Ну я і взяла світлі джинси білу майку під блузку, приходжу а там всі в випускних платтям - я чуть не впала)) але гордо взяла свій диплом, а тоді через 15 хв віддала). Не знаю, кому потрібно було це вручення) але було цікаво . Якщо згадати, то я двічі почула, що є однією з кращих учениць ЗакДУ, що не може не гріти дужу))).
отже, далі я збиралась у велику мандрівку то святій землі, куди ведуть всі дороги - Італія. Це країна моєї мрії, і мрія моя здійснилась.

Ця подорож . Ум. Венеція. Вона не була моїм основним пунктом, але як виявилось, що даремно не була. Вона надзвичайна, красива, мила, чарівна і яскрава. Тонка і зелена. Заарувала мене своєм духом минулого життя, духом карнавалу, голосу і спокою . Красива і тендітна.

історія про хороший день,який не повернути,як і будь-який інший.

Сьогодні день останньої серії . День закінчення великої епохи Хауса. Молжливо навіть день, коли я зніму його плакат із рамочки.. і може туди прийде новий герой. Але такого не буде більше. Кажеш "Чому Хаус подобається міліонам фанаткам по всьому світу?- це голубі очі". А якжеш.. це вони, але ще харизмо, бій із правилами, життям, ввічливістю і щастям. Бій із людськими хворобами, стереотипами, страхами, недоліками, нещиростями, брехнею. Це була мя мить.. завжди.. вже довго.. Заразою він був ще тою. Але це так приємно бачити людину, яка вміє бути заразою і признає це. Яка вміє подивитись проблемі в очі.. та,яка маніпулюює навіть в тюрьмі. О так. Це епоха. Це людина- герой для мене. Мені подобались його недоліки і я щиро була щаслива, коли він був щасливий.. Та я напевно рідко і реальному житті настільки щаслива буваю як тоді, коли нарешті Хаус і Кадді були разом. Дивний смуток і щастя. А ще я сильно хотіла, щоб він був із Домінікою, так як вона, його ніхто не буде любити. Ненормальні люблять один одного - це закон. Так він ненормальний.. але хто коли бачив нормальних у цьому житті.. всі навкруги ненормально нормальні..
прощавай Хаус.. прощавай. Я буду сумувати.

історія морозиво, огірок і пармізан.

Одного осіннього вечора, вибрався я на прогулку, осінню, звичайно. І настрій такий осінній, і погоді теж- осіння. Холодно, аж до кісточок. Але мій чудовий настрій та прекрасна дама напроти, зробили своє діло, і тепер мені не то що не холодно, я вже думаю про те, як би мені прохолонути. Отже, не довго думаючи, бо ящо б я подумав, то не покуштував би того дивного блюда із пармізаном. Ну от. не довго думаючи, підійшов я до милої баришні, тай вимовляю із наголошеною пікантністю фрази:
-а чи не бажаєте Ви мадам порцію свіжоспеченого морозива, із ніжною мякоттю огірка всередині, та притрушеного унікальним пармізаном.
Мадам, теж, по всьому не довго думаючи, каже :
- ох, звичайно, але тільки після вас, сударь.
от так от , лежачи в лікарні , рядом на кушетках ми і вирішили одружитись.
Ох, ця осінь запам'яталась нам з твою бабусею на все життя ))) а ти кажеш риб'ячий жир, то не їстивно, головне доля.

Знаєте, зараз дивлюсь серіал "Как я встретил вашу маму"- можливо нічого розумного крім надії в цьому серіалі немає, але я його фанат.
Я кожен раз щиро співчуваю Барні, чого б -це? а це тому, що в ньому я бачу себе (ви не подумайте я не збочена і не пікаплю всіх підряд - я взагалі нікого не ціпляю) , але в його очах, діях, словах горить самотність, отанній шанс знайти розуміння, яке він шукає в підтримці друзів, які його не дуже і розуміють. У мене все так і є. Кожен раз - е та нічого це не так і погано, все ще виправиться. Але знаєте люди добренькі- ніфіга це не утішає, і насправді від цих слів, ще важче стає. так і хочеться закритись в коробці і так прожити все життя. щоб ніхто і не знав про мене - я думаю, це було б значно лекше ніж те, що є зараз.

Друга сторона Барні - це те, що він боїться втратити цих друзів, які таки підуть своєю дорогою.. Пари, сім"ї, свої шаріки і ролики, а він так і залишиться сам... і дійсно сам. І тоді горя не буде де ховати. Знаєте , у мене це вже потрохи відбувається, я їх втрачаю, втрачаю друзів. І вони таки підуть, заберуть майже всі сліди, або ще гірше залишать їх багато.... і от ти сам один і рядом тільки кіт.
О, Боже, дякую за кота.!

60 секунд з життя комашки.

музика завжди говорить правду. Музика.

музику чують душею.

музику творять почуттями.

музику закривають думками.

вдих... видих...
пусто...повно
все...нічого...
де я?
де мої очі?
де сміх
де розум
я загублена, боюсь не найдусь