Якщо хочеш іти - іди

Якщо хочеш любити - люби
Тільки прошу, не давай пустих надій
Не обмани мене

Ти надзвичайний
самодур

Все крапка тут.

Якщо ти мною грався,
тоді я тобі цього не прощу
Можеш і не сподіватись


Дурний запис в щоденнику. Але на жаль я доросла до того віку, що ні з ким розділити смуток. Буду ділити з майбутньою собою.
Не знаю на скільки я стала дурною, але мабуть достатньо, щоб попасти на тіж граблі вдруге.

Що саме я маю винести з цього? Як повинна діяти потім? Чому знову?

Не думаю, що проблема в тому, що я надто добра. Не думаю, що проблема в турботі, не думаю, що в бажанні.
Вони ж самі не знають в чому проблема. Вони то думають, все ж ідеально. Все круться в голові - Чому не вона? Це ж все, що я хотів від дівчини, від жінки. Чому я не щасливий? Чому не знею? Чому не тепер?

Вона теж не знала відповідей на ці запитання. На жаль і немає.



"Може з цього щось вийде...?"
Дівча, що розмовляє з собою, викликає у перехожих дивне відчеття турботи і разом з тим засудження. Та вони забувають її одразу. Вона ж їх і не побачила.
Дівча, що думає, викликає роздратування, бо вимагає від них відстоювати їхні образи. Та вони надто ліниві для цього. ЇЇ ж непохитне бажання щось змінити стрирає кордони з реальністю. Вона просто не відчуає більше емоцій інших.
"А може покинути все, просто далі жити?"
В ній бореться не добро і зло, не полум'я і вода, ні, нічого такого, в ній боряться просто вся вічність: минуле і майбутнє життя. В ній боряться всі устої і принципи, що сформувалися за життя. Боряться не на життя, боряться як востаннє.

Дивні погляди все супроводжують її. Дивно-байдужі. Час від часу вона помічає яскравий промінчик в очах. Але ні, таки здалось. Знову у роздумах.
"Як далеко я готова піти? Коли зможу зупинитися? Чому? Чи залишиться хоч один принцип зі мною? За ради чого?"

Чого я варта як людина, коли звичайний натяк на кохання руйнують всі мої стіни, всі мої будинки, всі фортеці. Коли тільки один погляд, і я забуваю хто я. І тільки одне слово, і я знову в полоні, його полоні. Чого я варта? Коли маленькі натяки на насолоду, на забуття, на втрату реальності забирають всю мене, перетворюють на когось зовсім чужого, на когось з ким я б і не заговорила.
Я пропадаю. Я падаю в бездну. Я лечу, вниз..."
Ще трохи і реальність ввірвалась би в думки дівчини. Дуже нахабно натякнувши. Просто побудувала перед нею стіни, які вона б не зруйнувала.
ЇЇ думки перервались. Вона затихла. Відкрила очі. Оглянула всіх навколо, як вперше. Стояла розгублено, не могла зібратись. Найти краплі волі, щоб зрозуміти всю комічну-трагічність ситуації. Рухатись далі. Вона просто стояла і дивилась на стіну, людей, світ. ЇЇ свій. ЇЇ людей. ЇЇ образи

"Я дійсно нічого не варта. Я собі зрадила." Дівчина здихала важко. "Не він мене, я себе".
Вона різко повернула від стіни, її очі заблистіли;
Люди. завжди живуть в своїй вигаданій рельності. Хтось в ній себе називає оптимістом, хтось песимістом, а найбільш нахабні реалістами. Люди просто придумують собі ролі, оцінюють людей. Створюють правила і системи, які потім ненавидять. Вони самі обирають собі тиранів і садистів. Самі засуджують і страчують. Самі каються. Люди спішать і разом з тим занадто повільно і невчасно все роблять. Вони живуть у створеному ними соціумі і самі ж його проклинають, замикаються і називають себе інтровертами. Люди заводять собі собак, радіють трохи - і покидають їх. Люди.
Віртуальна реальність. Віртуально розплата. Все до чого не торкається людина, до чого торкається все надихається її духом. Хаосу і несправедливості.

"Чи заслуговую я бути людиною?"
Так важко зрозуміти себе. Свою сутність, коли немає еталонів. Потрібно міряти поняттями неокреслиними. Як кохання, добрата, чуність, жорстокість.

Чи побачить дівчина себе в реальності, де все піддається сумнівам, де все забувається, де нічого не цінується. Чи знайде вона відповіді в світі, де очі не горять. Де немає пристрасті, натхнення, відчеттів. Чи почує вона ритм серця світу. Чи відкриє свою змучену не по рокам душу.

"Я одинока. Поспішаю заповнити прірву у серці. Я кидаюсь в усі сторони, несусь, поспішаю. Поспішаю. Поспішаю. Страждаю. Через що не бачу, не чую, не відчуваю. Як страшно, я вже не відчуваю давно. І тільки сльози нагадують про моє існування. "